пʼятниця, 4 травня 2018 р.

#Село-і-Люда

Я думаю, цього моменту чекав багато хто, кому цікаво де ми і що ми... Але і ті, кому не цікаво, теж хай почитають - а раптом приєднаються до нашої когорти "молодих, красівих і розумних". Мало лі що в житті може трапитись. Так от, повернемось до моменту.

Як усі уже здогадались - ми переїхали жити за місто (по простому - у село) у приватний будинок. Не буду розповідати як, за скільки, чому так і т д і т п - до цього я ще не созрєла. Всьому свій час. А от про наші будні - я розповім залюбки. Тим більше, що мене це просто пре на всі боки.



Отже. Ми живемо у невеличкому приватному будинку із невеличкою присадибною ділянкою. До переїзду готувались довго і виважено, проте, до останнього сумнівались чи варто так кардинально усе змінювати. Ми ж бо усі "діти бетонних вулиць", а сільські принади бачили лише у бабусі на канікулах у селі. Але мама сказала "треба!", усі сказали - "ну ладно".

Дівки усе своє життя прожили "на поверсі", тому я дуже переживала, як вони сприймуть такі зміни. Тим більше, що останні пару років (7, якщо точніше), ми жили в секундній відстані від школи, трамвайчика, магазинів\базару, гуртків, садочка, друзів і усього іншого. От реально - вийшли, перейшли через двір і уже в школі, або куди там ще треба. Останні пару років навіть зупинку трамвайчика зробили під нашими вікнами, щоб діти не перевтомлювались. А тут бац - і до зупинки сільського автобуса (це окрема розмова, тут мене як ніхто зрозуміє пані Лариса) треба йти 10 хв (1 км пішки). А потім їхати до кінцевої трамвайчика 10 хв, а уже звідти - до школи. Загалом, Настя почала витрачати на дорогу до школи усього на 10хв більше, ніж раніше, а от час Іванки змінився аж до 30хв, що доволі істотно.

Та якось вони сприйняли ці зміни доволі плавно і без істерик. Істерики були у мене ))) Виявилось, що я, не зважаючи на те, що сама усе шукала і планувала, була не зовсім готова до того, що отримала. Або просто мріяла про трішки інше, а вийшло так, як вийшло. А можливо, і просто перехвилювалась, як то сприймуть діти, чоловік, Кицька і т д. Ну, та причин може бути безліч. Головне, що усі крім мене, вбулись дуже швидко. Мені знадобилось, щоб не збрехати, декілька місяців. А тоді уже "Остапа понесло"

З приходом тепла і наближення весняно - польових робіт я все більше оживала і уже не могла дочекатись, коли ж можна буде посадити дерева, та грядки. Хоча, грядки я не мала садити, але потім передумала. Та за садіння картоплі можете забути - аж занадто багато спогадів картопляних з дитинства. І про свиней з коровами можете не підколювати. Нема де, я уже дерева посадила. І грядки. )))

Так от. Я, напевно, задовбала усіх сусідів питанням - коли вже можна буде орати/культивувати, щоб можна було садити городину і сіяти травичку. Задовбала питаннями, чи нема у них телефону тракториста... Я навіть в магазині найближчому питала - на мене подивились, як на дурненьку - Паска у людей. Чи проводи. Коротше, якесь свято.

Тож коли я нарешті зловила тракториста, і він нам виорав нашу ділянку (садити ще не можна, треба було ще культивувати) - я була настільки щаслива, що просто немає слів. Я йшла на роботу і мене розпирало від щастя. Я навіть молоденькій дівчинці-колезі, якій абсолютно по барабану моя оранка, щаслива розповідала, що нам уже виорали і скоро можна буде садити. Я ніколи не уявляла, що ось ця сільська рутина, якою я ніколи не цікавилась і якої не розуміла, буде мене настільки перти. Зате Дівкам було байдуже ))) Що закономірно. Бумеранг, мамо )))

Через декілька днів нам зкультивували ділянку і я, не чекаючи нашого тата (я просто не могла чекати, бо мене б порвало на шмаття), пішла з Мар"яною і накупила саджанців. Шкода, що були не всі, які хотіла. Але восени досадимо. Я місце залишила.

Підганяючи нашого бідного тата ледь не в спину (воно йому теж не в такий аж сильний кайф, як мені), ми посадили наші деревця і засіяли травичкою. Усі прийнялись і навіть травичка уже проклюнулась. У нас буде свій невеличкий садок.

І я посадила грядки. Залишились помідорки, перець і капуста )) Може ще баклажанчиків пару штук )))

Але що хочу сказати. Я була така впевнена, що знаю, як садити ці грядки чи дерева (а що їх там садити - закопав і воно росте), що коли дійшло до діла, виявилось,що я повний нуль. Навіть не так, а НУЛЬ! Тому довелось розпитувати і дядька, який продавав саджанці (він на нас дивився, як на дурненьких), і невістку, і сусідів (які теж посміювались, напевно). Але то все байдуже - головне, щоб усе прийнялось і повиростало. Бо я уже не можу дочекатись того моменту, коли ми зможемо розстелити ряднинку на травичці в тіні від своєї крислатої яблуні, щоб Дівки відпочивали. А я їм крикну з вікна: "Дівки, зірвіть помідорок з огірочками на обід. Може, салатик зробимо?"

Так, я розумію, це такі дрібниці і така дурня, але мені так цього хочеться, що просто не можу передати. Хочеться і цієї травички шовковистої, і цвіту своїх дерев, і свого кропу з петрушкою...

Словом, життя тільки починається і воно настільки бентежне і мінливе, що ніколи не знаєш, де воно поверне наступного разу. Головне, щоб це були саме ті повороти, на які ти так довго чекав.

А #село_і_Люда вас тепер тішитиме часто своїми відкриттями у житті Села. Чи селян. Як пощастить )))

Пи.Си. На фото та оранка, яка мене так ощасливила )))

Немає коментарів:

Дописати коментар