пʼятниця, 5 січня 2018 р.

Наші діти не цінують

Моє покоління тих, хто народився у 80ті роки минулого століття (прикиньте!!!) уже в більшості мають дітей 10 річного віку і старше. Так от, дуже часто ми чуємо і кажемо, що наші діти не цінують того, що ми для них робимо. Донедавна і я так казала і думала. Але якось, після тривалих роздумів по зовсім іншій темі (я взагалі багато думаю де треба і де нетреба, але то таке), я прийшла до цікавого висновку: наші діти і не будуть цінувати саме те, що цінували б ми, тому що вони не відчули його відсутність.
Хіба не так?

Ось дивіться, декілька прикладів


1. Не цінують сімейних походів в кафе/ресторан/піцерію

В моєму дитинстві про ресторани/кафе взагалі мова не йшла. Туди ходили тільки на весілля, яке святкували в місті (бо у селі - то окрема пісня), і на корпоративи великих компаній. Про те, що ось так просто можна піти в кафе на піцу з батьками, навіть не мріялось, бо це було ще далі, ніж за межею фантастики. А, ні, ще було морозиво у закутку в магазині, або в парку літом.

Усі свята та поминки відзначали вдома, або як у нас - в холі гуртожитку. З батьками ми могли сходити лише в парк і просто прогулятись по місту на вихідних. Ну, ще, напевно, хтось ходив у кіно. Але в основному все було так - то ми до вас, то ви до нас додому. Це було весело )

Але у наших дітей усе не так. Замовити піцу хоча б раз на місяць може більшість. Сходити в ту ж піцерію раз на місяць теж можна. Мультфільми в кінотеатрі - або на день народження друзів, або просто так, коли у батьків з"являється можливість. Макдональдс, сімейні ресторани, піцеріїї, цукерні, кав"ярні - безліч усього, де святкують не лише весілля та розлучення, але й дні народження і дітей і дорослих. От і виходить, що похід в кафе - то не така вже й подія.

Для нас - то було щось неймовірне. Для наших дітей - ледь не буденність. При цьому вони не розуміють і не можуть уявити, що може бути по іншому. Тому, що тут цінувати - буденність?

2. Не цінують новий одяг/взуття

Пам"ятаю, як мені купили після закінчення школи куртку-косуху шкіряну і плащ. То була ціла подія. Адже найчастіше була можливість купити те, що є, і ні разу не те, що хочеться. Косуху я, до речі, носила ще більше 10 років. Вона і зараз десь у мене в шафі висить, бо вона просто бомбезна і крута!
Ще у мене була дуже класна яскраво-жовта куртка зимова, через яку мене усі називали курчам. Я уже не пам"ятаю, як вона у мене з"явилась і де її батьки "дістали", але вона була просто неймовірна!
Вибору було раз-два і все. Можливості - десь так само. Тому і перебирати не було чим і якось розуміння було, що нема як перебирати. І тішились кожній обновці. І носили довго. Мінялись між собою платтями, туфлями, кофтинками з подружками

А наші діти? Плаття таке - плаття сяке. Новий зимовий/осінній сезон - новий верхній одяг, нове взуття, бо ж попереднє витерлось/вийшло з моди/страшненьке/маловате і т д. Ну що, моя дитина буде гірша за інших, коли на базарі/магазинах прилавки вгинаються від різноманіття? При чому не лише фасонів, але й ціни.

Хочеш нову спідницю? Почекай до кінця/початку місяця - з зарплатні купимо. Або навіть не чекай, ось виконала роботу - отримала гроші - купила необхідне.

Звичайно, бувають моменти в житті, що не дуже й розбіжися, але принаймні є вибір. При тому просто величезний. А ще є секонди, де є речі нові і брендові, є продаж б/у речей, що теж бувають раз одягнуті. Тому і така-сяка але можливість є.

А я пам"ятаю ледь не кожну обновку. А мої діти може вже й забули, що я їм купила пару місяців тому, чи чому у неї нові сапоги, якщо ще є старі. Десь так. І знову - вони не знають, не розуміють, що може бути по-іншому. Вони не відчули, коли є лише один шкіряний плащ і все. Без вибору. А найкраще плаття, яке одягається на усі без винятку святкові/знакові події - то тигрове в обтяжку. Ну, можна ще помінятись на схоже, але повністю чорне. Все. Які воплі - мені нема чого вдіти? А де його знайти? І за які гроші? Наші діти цього не розуміють (І Слава Богу!), тому й не можуть цінити того, чого не розуміють.

3. Хочу чогось смачненького, але не того, що є. А чого не знаю...

Колись мама приносила шоколадну рибу з роботи і ховала в холодильник під овочі, щоб мати шоколад на десерти до свят. Але, само-собою, та риба "доживала" до свого часу Х не вся ))) Від неї поступово відпадали якісь частинки і зникали у просторі. Саме головне, що ніхто ж її не чіпав! Нє, ти шо, це не я!!! А ще була баночка-дві згущонки, яка теж ховалась в кладовку "на свято". А яким смачним був Холосас, який виписали Брательніку лікуватись!!! Смачніше багатьох цукерок.

Ще пам"ятаю, як мама пішла по м"ясо, яке видавали на зарплату у вже загорнутих згортках, і, простоявши пів дня в черзі, принесла згорток ніби з м"ясом, але там виявились ребра і кістки. І мамині сльози тоді теж пам"ятаю. Ну, не домовилась завчасно, ну то на тобі.

А наші діти? Хочеш ковбаски - тримай. Хочеш котлетки - зробила, картопля з м"ясом, тефтелі, тушене м"ясо, запечене м"ясо. М"ясо/ковбаси які хочеш. Не подобається - наступного разу купили інші. Або взяли м"яса і зробили самі.

Те ж саме з цукерками. Шоколадні, карамельки, желе, безе, зефір та я навіть не перерахую усі. Береш усіх по 100 гр і насолоджуєшся. Шоколадка: біла, чорна, молочна, з бульбашками, звичайна, з родзинками, горіхами...  Деколи стоїш в магазині і сама не розумієш, а чого ж ти хочеш то???

Я не кажу, що кожен може набрати м"яса мішками, так само як і солодощів. Так, воно все коштує грошей, при тому не малих. Але це є у вільному доступі і дітям на котлети м"яса чи жменю солодощів купити можна. Проходили, знаєм.
І холосас чомусь уже не такий смачний. Спеціально якось купила - не пішов... Угу. Зажрались.

Так от. Не варто чекати від наших дітей, що вони будуть цінувати і дякувати нам безмежно за те, що вважають буденним і звичайним. Вони не розуміють, що може бути без цього. Що полиці магазинів можуть бути пусті, що може не бути грошей взагалі ( а як же позичити/кредит/ щось продати).

Але, цінувати батьківські зусилля і працю - то святе. Я щаслива, коли бачу, що дітям подобаються мої сюрпризи, коли їм добре у наших традиціях, коли вони згадують наші спільні справи, які викликали позитивні емоції. Я хочу, щоб мої діти цінували мої зусилля і мій час. Я так само вчусь цінувати їхні зусилля, їхній час, емоції, вдячність.

Ми хочемо, щоб наші діти цінували щось матеріальне, конкретне, те, чого не було вдосталь у нас. Але вони інші, вони цінують час, який ви приділяєте їм і на них. Вони цінують емоції і моменти, які запам"ятовуються на все життя. Тож нехай цієї вдячності буде якомога більше. Із обох сторін.


Немає коментарів:

Дописати коментар