вівторок, 7 листопада 2017 р.

Сенс мого життя

Чим холоднішою погода, тим частіше я згадую одну невеличку пригоду, яка трапилась десь років уже більше шести тому. Я тоді рванула покоряти Київ, від якого я була просто в захваті. Я просто бачила, як я там живу. Спускатись в метро і блукати житловими кварталами Києва було для мене так органічно, ніби я там не просто жила, а і народилась. Але не склалось. Він мені подобався, а я йому, очевидно, не дуже.



У Києві я винаймала кімнату в квартирі з власницею. Квартира для одної  - то занадто дорого. Та і навіщо мені квартира - я зранку до вечора на роботі, а на усі вихідні я їхала до дітей у Вінницю. Ось так прямо з роботи йшла на вокзал в п"ятницю, а в понеділок прямо з вокзалу на роботу. Дітей не було можливості забрати до себе, тому то й квартира мені ні до чого була.

Кімнату я винаймала не так, щоб далеко від станції метро, але і не так, щоб близько. Декілька зупинок трамвая. За нормальної погоди можна прогулятись. Але то була зима. Ще й така, як у казці - мороз, снігом завалило усе. Гарно. Але так холодно, що більше я таких морозів не пам"ятаю.

Дублянка у мене була тепла. На диво, я навіть була в шапці. Але от взуття було далеко не зимове - осінні сапоги на каблуках. Я ж бо красуня. Та і для чого мені зимове взуття - я ж з трамвайчика в метро - а там два кроки і в офісі.

Але одного вечора, після роботи, усе пішло не так. Снігом замело колії трамвайчика. Народу на зупинці зібралось дуууже багато. А трамвайчика нема і нема. Мороз дужчає. Ноги починають замерзати. Словом, почекала я довгенько, хвилин 40 точно. Люди почали потроху розходитись, бо стояти просто неможливо - так холодно. Вирішила і я йти, бо почала відчувати, що замерзаю повністю. Не так, що просто холодно. А отак як бомжі - замерз і все. Нема бомжа.

Йти треба було вздовж дороги. по тротуару. Машини їдуть собі. А я йду. Вже не лише ноги замерзли, що я просто перестала відчувати пальці, а й я уся, не дивлячись на дуже теплу дублянку.

Отак я йду і відчуваю, що все. Я більше не можу. Очі закриваються, ноги не піднімаються. Ось просто ледве повзу і замерзаю. От як бомж. Усе німіло. Було враження, що уже й кров перестає рухатись. І так мені хотілось сісти і просто посидіти. Сховати ноги, яких я не відчувала, десь під жопку і хоч трохи відігріти.

Але тут же розумію, що якщо я сяду - я не встану. А як же діти? Що буде з ними? І як їм потім з цим буде жити - мама замерзла десь в Києві біля дороги?

Коротше. Я з усіх сил вмовляла себе йти. Вмовляла ноги переставлятись. Сама собі розповідала, що ще трішки, ще ось два кроки. Хоч прекрасно знала, скільки там ще залишилось....

Я не пам"ятаю, як я дійшла до квартири. Але знаю, що я потім довго відігрівалась під душем, і, навіть не вечерявши, закуталась у всі ковдри, які тільки знайшла, лягла спати. Мене ще довго трусило і я аж на ліжку, під ковдрами, почала приходити нормально до тями.

Після цього, здається, чи то я поїхала до дітей, чи то ще щось було, але таких холодів більше не було. Хоч і чобітки я так і ношу взимку демісезонні. Але уже коли зовсім холод - то я таки одягаю теплющі шкарпеткі, і надзвичайно тепле взуття. Ну його все в баню.

І як тільки починаються холоди, що наближають зиму, у мене починають кружляти ось ці спогади, як я йшла, замерзаючи, і змушувала себе рухатись думками про дітей.
Не про васю-петю, не про якесь омріяне майбутнє для мене, а про дітей.

Я не знаю, чому так. Та мені це і не цікаво. У мене є діти - найбільший мій скарб, який уже не раз мене витягував із глибокої ями. Усе інше я вирішу, рано чи пізно все одно розгребу, збудую, придбаю, "порішаю". Бо у мене є вони. Сенс мого життя.


Немає коментарів:

Дописати коментар