понеділок, 2 жовтня 2017 р.

Я усвідомила, що діти таки реально дорослішають

Якось я їхала трамвайчиком пізно ввечері додому, напевно, з чергових зборів, і почула розмову двох дівчат 19- 20 років. Вони сиділи одразу за мною, хоч і розмовляли не голосно, але почути можна було все. Ось такий особистий простір у громадському транспорті. Але зараз не про це.



Так от, одна з дівчат розповідала іншій, як вона ходила на день народження мами свого хлопця, тобто до своєї потенційної свекрухи. І як її там розпитували про те, хто її батьки, де працюють, де вона сама вчиться і чим планує займатись. чи любить куховарити і т д. Ну, усі, хто був на оглядинах, розуміють, про що я. І ця дівчина (назвемо її Наречена) розповідала як їй було ніяково, але в той же час і приємно, і страшно. А її подруга дивувалась - для чого батькам хлопця уся ця інформація.

І тут мене поперло (звичайно, подумки).

Дівчатка, дівчатка! І так само хлопці! Звичайно вас розпитуватимуть, оглядатимуть і примірятимуться, чи ви підходите для моєї (скажімо) дитини. Бо не хочеться, щоб дитина зв"язалась з кимось "непідходящим", а потім прийшла до мами вся в шмарклях і сльозах, чи просто з одними трусами в пакетику. Але ще більше страшно усвідомлювати, що ось твоя дитина, (байдуже, чи то хлопчик чи дівчинка) піде від тебе до когось іншого. І хай йому/їй там буде добре, але так страшно віддавати свою кровиночку, з якою ти ночей недоспала, яку носила на руках, якій віддавала найсмачніший шматочок, яку лікувала і просила, щоб усі її болі відійшли тобі, ось цю дитинку віддавати комусь іншому.

Ось у той момент, в трамвайчику, я реально опинилась "по іншу сторону". Я уже стою зі сторони батьків, а не дітей. Так, мені страшно, хоч я знаю, що це не минуче, і знаю, що моїм дітям буде добре з їхніми обранцями (інакше я тих обранців в асфальт закатаю). І я впевнена, що звикну дуже скоро і буду насолоджуватись новим рівнем свободи. Але то буде потім. А спочатку буде страх віддати її комусь і хвилюватись, що це не "той".

І, знаєте, абсолютно байдуже, що їх у мене троє, чи у вас двоє, чи в когось одне. Все одно за кожним болітиме як за єдиним, бо саме це дитя у вас одне.

І я не нию. Я намагаюсь просто змиритись і прийняти неминуче ))) З надією, що воно буде у моїх дітей в стопітсот разів краще, ніж було у мене. Хоч і мені гріх жалітись.

Я знаю, що мої діти знають, що завжди можуть повернутись додому. не залежно від того, чи буде у них своя кімната, чи так і залишиться свій куточок в дитячій, але вони завжди зможуть повернутись. І мені від цього легше.
От.

Немає коментарів:

Дописати коментар