неділя, 4 грудня 2016 р.

Коли мама як спустошене горнятко...

Бувають такі моменти в житті, коли ти не хочеш, щоб новий день починався. Коли ти відкриваєш очі зранку, і хочеш назад їх закрити і знову заснути, щоб день проминув в одну секунду. Коли ти дивишся на своїх дітей, ти їх любиш. ти їх просто безмірно любиш, але от в цей самий момент ти нікого, навіть їх бачити не хочеш. Ти не хочеш ні штанці зацюрені змінити, ні годувати, ні пожаліти, ні вислухати, що було у школі. У тебе не залишилось нічого. Ти пуста.

В такі моменти важливо зрозуміти, що якщо зараз з цим щось не зробити - то стане лише гірше. Ти не зможеш стриматись від крику, ти не зможеш стриматись від того, щоб не дати підсрачника... Ти просто можеш зірватись і натворити багато усього непотрібного.

В такі моменти я просто йду з дому. Я викликаю нашого тата з роботи і йду з дому. Я люблю своїх дітей, я люблю свого чоловіка, але, напевно, я не достатньо люблю себе. Мені вистачає клепки, коли я відчуваю, що вибух просто неминучий, зізнатись у цьому і відійти подалі від тих, кого я люблю і хто мені дорогий.



Я можу просто ходити на одинці пів дня по місту. Можу засісти в перукарні і нарешті зробити з собою все те, до чого "руки не доходили". Можу засісти в кав"ярні і повирішувати безліч робочих питань, на які все не вистачало часу. Та байдуже, що я робитиму. Головне. я робитиму це сама і для себе. Я не буду підтирати носа і думати, де взяти гроші, я не буду вирішувати задачі з математики і писати якийсь абсолютно нікому непотрібний твір. Я буду робити те, чого мені так не вистачало - я наповнюватиму себе, я дихатиму і відчуватиму себе живою.

Коли ти з дня у день робиш одне і те саме, коли прокидаєшся і уже знаєш, що твій сьогоднішній день буде ідентичний до вчорашнього, а завтра - ідентичне до сьогодні, мимоволі втрачаєш смак до життя. Ти витрачаєш себе на дітей, адже їх потрібно нагодувати, вислухати, приголубити, допомогти, погуляти, погратись, почитати, вирішити проблеми в школі, навчити і т д. Ти витрачаєш час на хатні справи - сто п"ятсот разів на день замести після малого поросяти, в черговий раз закинути прання і розвішати; в черговий раз приготувати їсти, сто разів на день помити посуд, сходити на закупи, спланувати вихідні чи свята. Тобі хочеться побути з чоловіком - йому також потрібна твоя увага і ніжність. І коли уже всі приголублені і сплять, можна зайнятись тим, що приносить радість лише тобі, але немає уже ні сил ні бажання...

І так день за днем ти по краплинці роздаєш себе і саме тобі не залишається нічого. Адже ти маєш усе це зробити, усім приділити увагу, бо хто ж, як не ти?! Але як тебе усю роздати сьогодні, то що робити завтра?

Я знаю, що то не правильно - потрібно цінувати в першу чергу себе, бо інакше ти нікому нічого не зможеш дати. Але як це зробити??? Коли ти знаєш краще за всіх, з робиш краще за всіх, вони не справляться без тебе....

Виявляється, і зроблять і справляться. Ну нехай не зовсім так, як ти, але не все одразу. І тато з малечею гарно грається, і годує, і гуляє. І старші можуть і в магазин сходити, і в хаті прибрати, і суп зварити. Ну і що, що не зовсім так, усе набувається з досвідом. А ти в цей час можеш лежати і хворіти, і заходитись в кашлі, і мучитись головними болями. Бо не треба на себе брати більше, ніж можеш винести.

Треба вчитись любити себе. Треба вчитись довіряти дорослим дітям і зрозуміти, що вони уже доволі дорослі, щоб виконувати частину домашньої роботи. Так, вони вчаться, пізно приходять і довго роблять уроки. Але помити посуд - то хороший спосіб зміни діяльності. Треба ділитись відповідальністю з татом і не переживати - а як же вони без мене погуляють, поки я малюватиму, а якось іншим разом... Треба багато чого переосмислити, бо такі втечі з дому - то уже зовсім не добре.

Добре, що ще є чим мислити і вистачає гальм, щоб вчасно спинитись. Треба навчитись наповнювати себе, як тільки хоч трішки відчуваєш, що малувато стало радості у цьому світі, а не тягнути - ну ще сьогодні, ну ще завтра - а після завтра уже знесе дах...

Мама - це не супермен, не бездонне джерело радощів, а стосунки, то обмін, а не лише віддача.
І то так дивно, коли розумієш, що в цьому житті ти ще нічого не навчилась, і тобі ще вчитись і вчитись... Головне, щоб усе було вчасно.


Немає коментарів:

Дописати коментар