середа, 9 березня 2016 р.

Чому страшно бути мамою дівчинки-підлітка?

Моїй Насті 12 років. Іванці - 10. Вони уже підліток і майже підліток відповідно. Вони уже не дітки-дівчатка. Вони дорослішають швидше, ніж я встигаю з цим змиритись. І мені страшно. До усирачки страшно.



Я бачу, що Настя перетворюється на гарну дівчину-підлітка, що її подружки, та і вона з ними, починають розмови про хлопців не у контексті "він мені іграшку не дав", а у контексті " він мені подобається-не подобається". І мені страшно, дуже страшно.

Я хвилююсь, чи я усе змогла донести, що їй потрібно знати в цьому віці. Чи змогла правильно пояснити, що можна, а що не можна. Чи знає вона, і, саме головне, чи прийде, до мене за порадою до того, як зробити якусь дурницю. А краще, щоб взагалі не робила.

Я хвилююсь, чи змогла переконати її, що зараз, хоч хлопчача увага і дуже тішить, але надзвичайно важливо відповідально ставитись до навчання і правильно покласти ось цю саму основну цеглинку в будівництво майбутнього.

Я переживаю, чи роблю усе правильно стосовно її здоров"я і не чи пропущу нічого важливого. Я переживаю, чи я достатньо показую їй, що я її люблю, як і її сестричок, більше за усе на світі. Я боюсь, щоб вона не зв"язалась з "поганою" компанією і не просрала своє життя. Я боюсь почути від неї запах диму або алкоголю. Я боюсь, що вона піде на дискотеку, і повернеться під ранок, а я буду сидіти вдома і міряти кроками кімнату... Я в жасі, коли думаю. що вона приведе якогось "Степана" і скаже, що він буде жити з нами...

Я так боюсь, що вона дорослішає. Я не знаю. як мені її вберегти і не "передати куті меду", щоб вона не втекла від моєї гіперопіки... У неї все буде в перше, і у мене разом з нею... І мені від цього страшно...

За Іванку я теж боюсь, але у неї дорослішання лише починається і йде не такими шаленими темпами, як у Насті. Я дуже-дуже сподіваюсь, що допоки Іванка доросте до моїх страхів, я уже знатиму, як з цим боротись і що робити правильно. А вона візьме і викине мені якогось коника, до якого я буду зовсім не готова... Приїде якийсь, еееее, хлопець на конику білому, вона й розтане і звалить з ним в куряву доріг... Або ще краще, приїде з якимось заросшим байкером уся в шкірі й татушках, й скаже, що це любов її життя і вони будуть жити зі мною... Ото мені буде й кінець...

Це усе так страшно, що ні в казці сказати, ні словами передати... Але щось з цим треба робити, окрім поливати валідолом і валеріанкою... Бо нікуди я не дінусь від того, що вони дорослішають... Але як подумаю - так аналізи на очі навертаються...




Немає коментарів:

Дописати коментар