пʼятниця, 10 липня 2015 р.

Як правильно виховувати дітей - або ці важкі підлІтки

Як виховувати дітей - я не знаю. Цього, напевно. ніхто не знає... Окрім тих, у кого дітей ще немає ))). Та і я теж, гарна, - якщо чужа дитина і ситуація, то я все знаю і все можу, і зробила б ось так і ось так, і все. А коли свої - то і так не так і сяк не так....



Якщо ще з малими дітьми усе більш - менш зрозуміло ( вони усьому лише вчаться, нічого не розуміють, батьки для них - авторитет і т д іт п), то із дітьми, які уже вийшли з періоду "повного дитинства" (моя класифікація ))) але ще не увійшли у період навіть "нормального підлітка", я не кажу про "дорослого", - як їх виховувати правильно - уявлення не маю.

І я в цьому зізнаюсь...У всіх біль-менш нормальних теоріях виховання, викреслені декілька важливих моментів, які потрібно враховувати. Так от, я їх враховую, від душі ))) Але, чи то лижі не їдуть, чи я...

1. Їх треба любити.

Я їх люблю. вони сенс мого життя. згадуючи деякі ситуації у своєму житті, я розумію, що якби не було їх - мене б уже давно не було. Заради своїх Дівок, я горло перегризу будь - кому. Заради них Я вдосконалююсь і росту, щоб їм не було соромно за свою маму, щоб вони могли мною пишатись, а я ними.

І вони знають, що я їх люблю. Правда останнім часом, зізнаюсь, я рідше уже кажу їм, що люблю їх. Це погано, знаю. Але все не на стільки критично, щоб сісти й плакати.

Мої дівчата можуть з легкістю сказати, що "моя мама прийде, і як дасть тобі, будеш знати" ))) Ну, уже не так прямо, але в такому ключі )))

Але, в той же час, я не зациклююсь на дітях. Якраз заради їхнього ж добробуту. Я намагаюсь рости рости як спеціаліст (зараз, правда, трішки зависла), шукаю нові можливості вираження себе... Але усе добре в міру.

2. Їх треба чути

Саме не просто слухати, а ЧУТИ. І я їх чую. Деколи. правда, мій мозок закипає від безперервного потоку інформації, але навіть тоді. я намагаюсь вловлювати основні моменти розповіді, і адекватно реагувати.

Дівчата говорять багато. Навіть не так, а ДУЖЕ БАГАТО. Якщо  раніше Іванка ще майже завжди мовчала, то тепер у неї "прорвало". І це враховуючи те, що періодично, вона "випадає" із реальності. От просто йде собі і щось своє думає. Потім "повертається", вловлює останню фразу, звичайно, нічого не розуміє, і починає перепитувати усю розповідь спочатку, поки не зрозуміє що і до чого. Деколи доводиться пояснювати не один раз. При чому це стосується як того, що їй потрібно, так і того. що її абсолютно не стосується. Але ж цікаво.

Але я їх чую і коли їм сумно, і коли їм радісно. Коли просто розповідають про те, як пройшов день. Я бачу, що щось сталось, та чомусь не розповідається. А чую, що під радісною новиною, ховається сум чи жаль. Я знаю, що ось зараз, вона хоче, щоб її просто пожаліли, обійняли і просто погладили по голівці.

Я їх ЧУЮ

3. Власний приклад - найкраща наука

О, це взагалі окрема історія. Я не люблю мити посуд. Ніхто його не любить мити. На посудомийну машину, яка вирішила б причину основної частини прирікань і сварок, поки що не заробили. Тому, доводиться мити ручками. І я мию. По ...надцять раз на день. І дівчата миють. Коли їм нагадаєш, накажеш, насвариш... Їм пояснюєш, просиш, розказуєш, погрожуєш... Раз помиють - три рази ні. Я від вічних гір брудного посуду не просто втомлююсь - він доводить мене до сказу.

Я мию посуд. А вони ні. Ось результат власного прикладу.

Може я мию його погано? Та ніби все чисте.
Може я мию його не "одухотворенним" від щастя лицем? Та краще хай буде те, яке є, ніж несправжня посмішка і придуркуватий вираз обличча.
Може мені потрібно тішитись. що купа брудного посуду знову, і тоді всі захочуть потішитись? Можливо, але от мити ніхто не захоче.

Або ще один приклад. Брудні речі. Усі, хоча б частково забруднені речі, мають лежати у кошику для прання. Мої речі завжди виконують це правило (отак беруть і саменькі добираються тяженько до того кошика). Зате у Іванки у шафі можна знайти зашкарублу від болота шкарпетку, або стоячі від піску шорти. У Насті можна знайти улюблені штани, які потрібно було випрати ще минулого місяця (саме головне, що вона їх не носить, бо вони брудні, але подивилась-подивилась - і назад у шафу...)

І я уже і так дивилась, і сяк. Уже і тато наші отримували "на горіхи" (уже, бідний, скоро буде ходити "по струнці"). А віз і нині там.

Що я роблю не так?

Це основа виховання дітей, як підлітків, так і усіх інших. Є, звичайно і інші "рекомендації". Наприклад, що  дітей мають бути чіткі межі. що їм можна, а що ні; що мама має бути одночасно і другом і мамою (сподіваюсь, я з цим поки що справляюсь); має бути "довіряй, але перевіряй!" і т д іт п. Але це усе побічне.

Так ось. Не дивлячись на те, що я своїх дітей люблю більше за все на світі, що я їх слухаю і чую, що я намагаюсь подавати їм гарний приклад (для цього доводиться постійно виховувати не лише їх, а ще й себе), з ними деколи дуже важко. Періодично вони поводять себе, як невиховані засранці, вимагають покарання і сракачів.

Як їх виховувати - один Бог знає.

Але не дивлячись на те, що вони, усі разом, дуже часто виїдають печінку під нуль, вбивають усі нервові клітини, без права відновлення, я вдячна їм, що вони є. Що вони є саме такими, якими є. Інакше, це були б не мої діти, і я не могла б у них навчитись тому, чому вони вчать мене щодня. Деколи, я сумніваюсь у тому, хто кого виховує - чи я їх, чи вони мене.
Та періодично, хочеться мати бодай якусь, навіть примітивну, "інструкцію". як їх виховувати, щоб було легше і спокійніше за них, за те, що якщо я робитиму ось так і так - вони виростуть гарними людьми і будуть щасливі...

Шкода, що я такої досі не знайшла....







Немає коментарів:

Дописати коментар