понеділок, 21 квітня 2014 р.

Великдень і дитячі спогади

Не зважаючи на усю примарність подій, які відбуваються з нами сьогодні, ми з благоговінням очікували на це світле свято - Великдень. Найбільше цього свята чекають діти. Адже усі приготування до свята, та саме святкування, просякнуті таємничістю та відчуттям справжнього дива. І коли дивишся на своїх дітей, як світяться їхні очі, як із завмиранням подиху вони очікують на освячення корзинок із Пасочками вночі біля церкви, розумієш, що ось ці моменти стануть одними із найсвітліших і найпрекрасніших серед усіх дитячих спогадів. Бабуся, дідусь, уся родина за святковим столом... Мимоволі зринають спогади власного дитинства - коли мама була маленькою...



Варто лише на хвилинку зупинитись, і ти знову зовсім маленька, але вважаєш себе уже дорослою (аякже інакше - тобі ж цілих 10-12 років!). Разом з батьками та молодшим братом приїхали на Великдень до Бабусі Ганни, будемо вночі йти до церкви і святити пасочки. У хаті пахне свіжою випічкою, тепло та затишно... А найкраще спиться на бабусиному ліжку. І так важко прокидатись серед ночі, але ти не можеш цього пропустити. І нехай на вулиці холодно і темно, але десь у середині росте і збільшується відчуття ось того величезного Дива, на яке так довго чекали.

Йдемо через село. У кожному вікні світиться вогник. І чим ближче ми підходимо до церкви, тим сильнішим і більшим стає людський потік. І ось вона - невеличка дерев"яна сільська Церква. Справжня. Оповита тисячами людських молитов, сподівань та вдячностей. Вона старенька, як і моя бабуся, але як і бабуся має надзвичайну здатність заспокоїти та приголубити.

Навколо церкви уже є коло із маленьких яскравих вогників. Ніби маленькі зірочки зависли зовсім низько над землею, утворюючи захисне коло від усієї нечисті для Церкви- бабусі і усіх, кого вона прихистила. Але мине ще зовсім небагато часу, і коло вогників-зірочок стане широкою рікою, що очікуватиме на диво. То тут то там, кожної хвилини запалюють нові свічечки.

У церкві не пройти. Йде служба. На вулиці морозно, а в церкві так тепло, добре і пахне ладаном. Сон зморює маленьких прихожан, і ми з братом починаємо куняти на лавочці, прихилившись один до одного. А бабуся лагідно всміхається.

І ось, дійство починається. Церковні співи виринули із середини храму і полились навколо церкви, несучи із собою радісну і благодатну звістку. І одразу увесь сон як рукою зняло. Адже починається усе найважливіше. Люди підхоплюють молитви, і церковні дзвони наповнюють усе твоє єсство... І коли здається, що твоє маленьке серденько уже не витримає, починається освячення. Батюшка щедро окроплює усіх освяченою водичкою, бажає усім миру, злагоди, щастя, здоров"я та Божої благодаті. І цю святу водичку витирати не можна - адже вона несе у собі чудодійний заряд позитиву і чуда.

Йдучи додому, усі вітаються, обмінюються крашаночками, обдаровують нас цукерками. А ми, щасливі, уже по дорозі їмо очищені освячені крашанки із освяченою сіллю. І такі вони смачні, як ніколи більше в житті.

І байдуже, що надворі тільки починають прокидатись півні, що ранковий морозець нікуди не зник, що ще вчора ми у цей час солодко спали. Ми прийдемо до бабусиної теплої хати, де пахне хлібом і добром, поснідаємо усією родиною свяченою пасочкою, усі розговіються домашньою ковбаскою та печеним сиром. І усі ляжуть спочивати. А по обіді уже почнеться святкування.

Але ніщо не зітре і не замінить ось цих дитячих спогадів. І я так само буду згадувати і бабусю Ганну, у якої завжди було тепло і затишно, у якої був найсмачніший у світі борщ і домашній хліб. Я буду завжди згадувати бабусю Зіну, у якої подвір"я було усе застелене м"якою травичкою, і пахло свіжістю, яка могла зварити кутю посеред літа, бо онуки захотіли. Я завжди буду згадувати діда Грішу, який приходив із колгоспу надвечір, коли зозуля вигукувала "діду-сю", "діду-сю" і лагідно всміхався. Я пам"ятатиму діда Івана, який недочував на обидва вуха, і коли бабуся щось йому казала із хати (а він сидів на ослінчику на вулиці), казав "говори-говори, я все одно нічогісінько не чую"... Я буду згадувати своїх бабусь і дідусів і усе те, що вони мені подарували - мої добрі дитячі спогади і ті традиції, якими я намагаюсь наповнити дитинство своїх дітей.

Адже приводити будинок/хату до ладу перед Великоднем, гарненько вимиватись і вичищатись у Чистий четвер, не їсти пасочку до освячення, не їсти домашньої ковбаси до освячення, розписувати яєчка усім разом та нести Великодній кошик вночі до церкви та збиратись усією родиною за святковим столом - то ті невеличкі родинні традиції, які допомагають нам триматись разом, пам"ятати, що таке сім"я, що таке родина, цінувати ось ці хвилини єдності, та продовжувати їх у своїх сім"ях.

Цінуйте незворотні миті дитинства своїх дітей, адже саме від вас залежить, чим вони будуть наповнені - чи згадуватимуть ваші малюки ось ці прекрасні миті у дорослому житті із теплом чи намагатимуться забути чим скоріш... Усе залежить від батьків...
Христос Воскрес! Воїстину Воскрес!



1 коментар: