пʼятниця, 24 травня 2013 р.

Діти дорослішають - мами плачуть... Випуск із молодшої школи

Життя іде і все без коректур. 
І час летить, не стишує галопу. ... Ліна Костенко

Час не просто летить, він збільшує швидкість з кожним роком, з кожним днем... Здається, ще вчора мої дівки казали "носьоки" і "попайте", ще зовсім нещодавно був випуск з дитячого садочка, а сьогодні уже перший шкільний випуск - мое Маленьке Шило закінчило молодшу школу і переходить до п"ятого класу. 


Діти радіють канікулам, тому, що вони уже будуть у "дорослій" школі, а мами плачуть, вчителька плаче... Шкода того часу, який не повернути, страшно того, що буде, бо там невідоме... І хочеться знову узяти на ручки, заколисати і сказати, що усе буде добре. А вони уже брикаються - вони дорослі. 

І радісно і гірко... Діти ростуть, вони йдуть в своє життя. Розривають усі мережива сплетінь, якими зв"язані з мамою... А я не хочу їх відпускати!!! Вони мої маленькі дівочки, вони мої і лише мої... Паршиво в цьому зізнаватись, але я не хочу, щоб вони дорослішали. Я боюсь того моменту, коли настане час останнього дзвонику із 11 класу, я боюсь того моменту, коли моя маленька дівчинка прийде і скаже, що вона виходить заміж, що вона йде від мене...

Я дивлюсь на своїх дівчат, і розумію, що я можу ними пишатись, що вони ростуть гарними людьми і є усі підстави сподіватись, що й коли вони стануть дорослими, я буду ними пишатись. І не лише тому, що вони МОЇ, а тому, що буде чим пишатись... Але я боюсь їх відпускати...

Я розумію, що вони і зараз самостійні особистості. зі своїми бажаннями, примхами, вадами і перевагами. Поступово вони йдуть від мене і в той же час - вони назавжди залишаються зі мною... Для них час повільно рухається в перед, їм здається, що школа - це назавжди. А я розумію, що це зовсім не так. І для мене час летить невпинно і все швидше...

Все розумію, але боюсь... Та про це мої дівки не мають знати, бо я ж мама, яка все знає, все розуміє, нічого не боїться і в усьому впевнена... Ну ще якій можна задати мільйон питань в секунду обом дівчатам зразу, взірвати мій мозок, а потім сказати "Ну мама!!!" )))

Мої дівочки завжди будуть для мене моїми маленькими донями... Напевно так само, як і я для своєї мами... Ось я і стала на її місце )))





1 коментар:

  1. Так, це дiйсно страшно, залишаэться радiти кожному моменту зараз. Крiм того, можу зiзгатимь, що сам плакав два рази, коли ви прощалися зi вчителькою.

    ВідповістиВидалити